Саакашвілі як ріст активності реальної опозиції: правда чи міф?

Соломон уважно вислухав обох жінок і сказав:
- Ніхто не знає, чия жива дитина і чия - мертва.
Щоб не було прикро ні тій, ні іншій з вас,
я велю розрубати дитину навпіл
і кожній дати по половинці.
Одна жінка відповіла:
- Так буде краще.
А інша закричала:
- Ні, не рубайте немовляти,
а краще вже віддайте його іншій.
Тоді всі побачили, яка з двох жінок мати,
і яка чужа для дитини

Соломонова притча: Материнська любов

Останнім часом у ЗМІ збільшився потік інформації стосовно демаршів Руху нових сил і його лідера, якого позбавили нещодавно українського громадянства. Але тільки в ЗМІ, і «на вулицю» це ніяк не вплинуло. То чи проглядається за цими діями справді міцна рука могутньої української опозиції?

Відразу скажемо, що Порошенко має спати спокійно і дивитися на демарші політичних супротивників, як ситий кіт на зухвалу поведінку мишей допоки їх пискливість і метушня не порушує надто його спокій. Поготів, що «бойові дії» противників, як показують події,  не виходять за межі віртуального простору і до реального не мають жодного відношення.

Те, що полем бою обраний саме квазіреальний простір, тільки підсилює доказ того, що реальна опозиція як така, за визначенням, наразі в Україні відсутня. Реальною опозицією можна вважати тільки таку опозиційну владі партію, яку підтримує принаймні третина електорату країни. Між тим, жодна партія не має стільки прихильників: українська «опозиція» є багаточисленною кількістю політичних ватаг за інтересами, а спроби їх єднання, особливо тих, що названі іменами політиків, наочно показали нікчемну ймовірність цього.

Лідери політичних партій, що знаходяться в топ п’ятірці за різними рейтингами, зокрема і тими, до яких, відчувається, прикладена власна рука, ніколи по-справжньому не об’єднаються. Здавалося б, такі досвідчені, як, наприклад, Тимошенко, мають набуту довгими роками політичного життя мудрість, щоб відмовитися від особистих преференцій і влитися в якусь партію, наприклад до молодшого і енергійнішого, скажімо, Ляшка чи Саакашвілі заради збільшення потужності політичної сили. Але ж ні!  Ні, з декількох очевидних причин. Тут і власні непереборні амбіції, і те, що дехто з них є політиком останнього шансу, і те, що вони себе люблять більше ніж країну і народ, або точніше, люблять тільки себе і думають лише про себе. Навіть під мікроскопом у них не видно архіголовний компонент успішності процесу – демагапію. Вони й слова такого не знають. Натомість у них криком кричать зсередини нарцисизм, влада і статки.

Пам’ятаєте Соломонову притчу про материнську любов? Тільки та жінка, що мала справжню любов до дитини і була їй рідною, змогла пересилити себе і благала віддати свою дитину іншій жінці, аби залишити дитину живою. І тоді всі побачили, яка з двох жінок мати, і яка чужа для дитини.

Наразі рідних країні і народу серед політиків та політичних партій – катма. Тому й народ в стороні, споглядає збоку на чужих. Вже скільки разів повторювали світові, що місяць не скибка сиру. Не ймуть віри. Не «йдуть в народ», не живуть життям народу. А без народу, щоб ти не кричав з екрана телевізора, далі телевізора справа не піде. А отже, питання щодо наявності реальної опозиції і похідного - про її активність - є зараз суто риторичними.