lexikoukr   ГОЛОВНА - ДОПИСИ - 2017

ПРО РЕВОЛЮЦІЇ НАПРОТИ ВИЗНАЧНИХ ДАТ


 

М. Терлецький
7 листопада 2017 р.

 

 

 

 

Man muss das Volk vor sich selbst erschrecken lehren,
um ihm Courage zu machen. Man erfüllt damit ein unabweisbares
Bedürfniss des deutschen Volks und die Bedürfnisse der Völker sind

Zur Kritik der Hegel’schen Rechts-Philosophie
Karl Marx


 

 

7 листопада 2017 р. виповнюється 100 років з початку Жовтневої революції в Росії.


«Російська революція була винятковою за кількома критеріями. Повстання, які з самого початку підривали царський режим, відзначалися більшою спонтанністю та більшими масштабами, ніж інші революції цього ж століття. На початку 1917 року навіть більшовики не могли передбачити, що революція відбудеться за такий короткий час. І все-таки російський досвід дав багато для розуміння сучасних революцій у цілому. По-перше, як бачимо, революції найчастіше відбуваються на тлі війни…»


Новітні історія України позначена значними подіями 2004-2005 та 2013-2014 років, до яких були залучені великі маси людей. Чи були ці подіями революціями, чи підпадають вони під іншу класифікацію – відповідь на ці та інші питання в повному обсязі може дати лише час: велике, як відомо, бачиться тільки на значній відстані…


7 листопада 2017 р. люди, під дією доцентрової політичної сили, знову зберуться на Майдані в Києві для того, щоб оголосити свої вимоги владі.


Чому виникають протистояння народу і влади? Чому відбуваються революції, які об’єктивні і суб’єктивні обставини їх породжують – ці та інші питання, пов’язані з велетенськими рухами мас намагаються осягнути дослідники.  Чи вдалося їм наблизитися до розгадки цього явища? Шекспірівське питання…


Пропонуємо увазі читача деякі думки відомого соціолога Ентоні Гіденса , які він виклав у своїй праці «Соціологія».

 

 

 

РЕВОЛЮЦІЇ ТА СУСПІЛЬНІ РУХИ

 

Автор: Ентоні Гіденс

 

 

Визначення революції

Російська революція

Теорії революції

Теорія Маркса

Джеймс Дейвіс: чому відбуваються революції?

Теорія протесту за Чарлзом Тілі


1989 року східнонімецькі органи відкрили Берлінський мур, який відмежовував Західний Берлін від тодішньої комуністичної Східної Німеччини. Тисячі східних німців, які ніколи досі не могли відвідати західну частину поділеного міста, ринули туди. Ця подія стала великим святом. Люди по обидва боки муру, котрі близько двадцяти років не бачили своїх родичів, нарешті об'єдналися з ними.


Падіння Берлінського муру символізувало важливу подію в сучасній світовій історії — закінчення "холодної війни". Воно було частиною ряду описаних вище ґрандіозних змін, які призвели до загибелі східноєвропейського комунізму і, зрештою, до остаточного розвалу того, що було Радянським Союзом. Головним соціальним фактором, який спричинив ці зміни, було масове невдоволення. Того ж року тисячі людей у найбільших країнах Східної Європи, включаючи, крім Східної Німеччини, Польщу, Чехословаччину, Болгарію та Румунію, вийшли на вулиці висловити протест проти владарювання Радянського Союзу над їхніми країнами та вимагати політичних і економічних свобод, яких не існувало за комунізму. їхні дії призвели до остаточного падіння комуністичних урядів у цих країнах та їх заміни формами правління, запозиченими у країв Західної Європи й Сполучених Штатів.


1989-й рік названо "роком революцій"; і справді, трансформації, що відбулись у Східній Європі, а потім у Радянському Союзі, були надзвичайними. Але що таке революція? Які суспільні умови призводять до революційних змін? Як нам краще проаналізувати рухи протесту або повстання? У цьому розділі ми звернемося до цих питань.


Одна революція позначилася на світовій історії більше, ніж будь-яка інша в двадцятому столітті. Це російська революція 1917 року. Вона призвела до утворення Радянського Союзу та поширення комуністичної форми суспільства в Східній Європі. Це були ті самі суспільства, які зруйнувала революція 1989 року.
Однак, перш за все погляньмо, що насправді означає термін "революція".

ВИЗНАЧЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ

Нам треба визначити поняття "революція" якомога точніше. Є кілька невід'ємних характеристик революції:


• Революція — це масовий суспільний рух. Цим самим виключаються випадки, коли до влади внаслідок виборів приходить якась партія або невелика група, така, як військова хунта.
• Революція приводить до здійснення реформ або змін (Skocpol, 1979). Як наголошує Джон Дан, це означає, що ті, хто захоплює владу, мають бути спроможними перевершити своїх переможених попередників в управлінні підконтрольним їм суспільством; лідери революції мусять бути здатними досягти принаймні деяких своїх цілей (Dunn, 1972). У суспільстві, де представники революційного руху прагнуть офіційної влади, але є нездатними ефективно керувати країною, революція, власне, не відбувається; це радше суспільство в стані хаосу або під загрозою розпаду.
• Революція передбачає загрозу застосування або, власне, застосування насильства з боку її учасників. Революції є політичними змінами, що впроваджуються за обставин опору з боку попередніх органів влади, які неможливо переконати поступитися владою без загрози або фактичного застосування насильницьких методів.


Поєднавши ці три критерії, ми можемо визначити революцію як захоплення, часто насильницьке, політичної влади керівниками масового руху, коли ця влада послідовно застосовується для ініціювання найголовніших процесів суспільних реформ. За цими критеріями події 1989 року в Східній Європі справді були революціями. Тут мали місце суспільні рухи. Органам державної влади погрожували силою, а іноді (наприклад, у Румунії) і застосовували її. Звичайно ж, ці події дали поштовх широкомасштабним процесам соціальних реформ.


Водночас, революції 1989 року є лише найостаннішими в історії революційних змін у сучасних країнах, що сягають своїми витоками XVIII століття. Американська та Французька революції, що відбулися відповідно в 1776 та 1789 роках, є головними прикладами XVIII століття. Ідеї свободи, громадянства та рівності, в ім'я яких здійснювалися революції, стали фундаментальними політичними цінностями. Справді, це були ті цінності, якими керувалися рухи 1989 року в Східній Європі. Революції ХУЛІ століття справді відіграли важливу роль у становленні політичних систем більшості країн Заходу, а не тільки Сполучених Штатів і Франції. Проте більшість революцій XX століття, аж до подій 1989 року, відбулися в країнах, що розвиваються, таких, як Росія, Китай, Мексика, Туреччина, Єгипет, В'єтнам, Куба, та інших країнах "третього світу".


У подальших підрозділах ми розглянемо витоки й наслідки Російської революції, скориставшись цим прикладом для з'ясування причин революцій. Далі ми перейдемо до розгляду, в загальніших рисах, одного з найважливіших для революцій чинників — суспільних рухів. В усіх революціях наявні суспільні рухи, однак вони коливаються в діапазоні, ширшому від переліку ситуацій революційних перемін. Суспільні рухи бувають різних форм та масштабів і мають величезний вплив на сучасне суспільство.

 

РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

До 1917 року Росія була економічно відсталим суспільством, керованим царями (імператорами або королями). Більшість населення становили бідні селяни, а царський режим був, власне, тиранічним і утримував таємну поліцію та інформаторів для боротьби з інакодумцями. Кріпацтво (або рабство) було скасовано в Росії 1860 року. Рішення царя звільнити кріпаків почасти було спробою модернізувати суспільство, яке вже не могло конкурувати з провідними європейськими державами у військовому відношенні. Росія програла Кримську війну 1854—1855 років, а також війну з Японією в 1904— 1905 роках. Значною мірою у відповідь на ці поразки було запроваджено програми інвестувань у промисловість, включаючи прокладання нових шляхів та залізниць. Хоча певного економічного прогресу було досягнуто, царський уряд залишився надто консервативним, щоб дозволити відповідні соціальні реформи, впроваджувані в європейських країнах.


До 1905 року Росія прийшла як суспільство, де панувала велика, напруженість. Початок бурхливої індустріалізації призвів до створення нового класу промислових робітників, умови життя яких іноді були такими ж злиденними, як і в більшості селян. Не маючи змоги створити ефективні профспілки, робітники, цілком виключені з політичного життя, почали вкрай вороже ставитися до уряду. (Ще раніше вороже ставлення до царизму виробилося в частини селянства.) Під час російсько-японської війни 1904—1905 років робітники фабрик та військові, зневірившись в успіхові війни, підняли повстання. Воно було придушене тільки тому, що уряд терміново уклав мирний договір з Японією, упокоривши бунтівні війська і мобілізувавши їх на боротьбу з повсталими робітниками. Цар Микола П запровадив нові реформи, зокрема створив представницький парламент, проте, щойно минула небезпека для його правління, одразу ж розпустив його.


У період від 1905 до 1917 року промислові робітники й селяни виявляли своє величезне невдоволення численними страйками. На чолі деяких з них стояли більшовики — партія, що сповідувала ідеї соціалізму й марксизму. Вплив таких партій зріс у перші роки першої світової війни (1914—1918), в якій Росія знову зазнала поразки, з набагато серйознішими наслідками, ніж у попередніх війнах, оскільки у військових діях брала участь величезна кількість людей. Російська армія налічувала 15 мільйонів чоловік, проте вони були надто погано споряджені, щоб перемогти німців. Кілька мільйонів було вбито, поранено або взято в полон.


Брак харчів та палива завдавав великих страждань цивільному населенню, оскільки більшість ресурсів поглинала війна. Заможніші верстви, як і бідняки, почали рішуче виступати проти уряду. Цар Микола П, залишаючись самодержавцем і перебуваючи під впливом свого дивакуватого радника Распутіна, опинявся у дедалі більшій ізоляції. У березні 1917 року робітники й солдати Петрограда розпочали ряд страйків і бунтів, що невдовзі поширилися на захід Росії. Цар був змушений відмовитися від престолу, і був створений новий Тимчасовий уряд.


Тим часом армія майже розвалилася, а більшість солдатів повернулися до своїх домівок. Селяни почали силою відбирати землю у великих поміщиків, а Тимчасовий уряд був неспроможний стримати нескінченні заворушення та акти насильства серед робітників та демобілізованих солдатів. Вождь більшовиків Ленін вирішив захопити владу, звернувшись до знедолених мас із гаслом "Фабрики — робітникам, землю — селянам, мир — солдатам". У жовтні 1917 року більшовики силою скинули Тимчасовий уряд. Після реорганізації й ремобілізації збройних сил у нову Червону армію та перемоги в запеклій громадянській війні новий радянський уряд розпочав здійснення докорінних суспільних змін і, таким чином, заклав основу того, що стало другою в світі, за промисловою та військовою потугою, державою.


Російська революція була винятковою за кількома критеріями. Повстання, які з самого початку підривали царський режим, відзначалися більшою спонтанністю та більшими масштабами, ніж інші революції цього ж століття. На початку 1917 року навіть більшовики не могли передбачити, що революція відбудеться за такий короткий час. І все-таки російський досвід дав багато для розуміння сучасних революцій у цілому. По-перше, як бачимо, революції найчастіше відбуваються на тлі війни, хоча 1989 року й маємо виняток. Затяжна війна спричинює напруження у традиційних інституціях, і може мати наслідком різке падіння популярності уряду. Невдоволення серед військових позбавляє існуючий режим головного знаряддя придушення опозиції. По-друге, важливу роль у ній можуть відігравати селяни — сільські наймані працівники. До початку Російської революції багато людей (як і Ленін) вважали селянство консервативною силою, прив'язаною до традиційних способів життя і нездатною пристати до будь-якого руху за радикальні соціальні зміни. Це припущення виявилося неправильним.

ТЕОРІЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Оскільки революції відігравали в останні два століття таку важливу роль у світовій історії, не викликає подиву така кількість теорій, які намагаються пояснити їхню сутність. Деякі теорії було сформульовано ще на світанку історії суспільних наук; найважливішою з них було вчення Карла Маркса. Маркс, який жив задовго до здійснення в ім'я його ідей будь-якої революції, прагнув до того, щоб його поглядами скористалися не як аналізом умов революційних змін, а як засобами впровадження таких змін. Слушні чи неслушні, але ідеї Маркса мали величезний практичний вплив на соціальні зміни XX століття.


Ми розглянемо три основні пункти в дослідженні революції: погляди Маркса, пояснення причин революції і теорію зростання економічних сподівань, висунуту Джеймсом Дейвісом, та інтерпретацію теорії колективного протесту, що її висунув історик соціології Чарлз Тілі.

ТЕОРІЯ МАРКСА

Марксові погляди на революцію ґрунтуються на його тлумаченні історії людства взагалі. За Марксом, еволюція суспільств позначена періодичними класовими конфліктами, які, за умови їхнього загострення, тяжіють до перетворення на процес революційних змін. Класова боротьба бере свій початок у суперечностях — суспільних протиріччях, які неможливо вирішити. Головні причини протиріч можна віднести до економічних змін, або змін у виробничих силах. У будь-якому стабільному суспільстві існує рівновага між економічною структурою, суспільними відносинами та політичною системою. Із зміною у виробничих силах посилюється суперечність, що призводить до явних конфліктів між класами і, врешті-решт, до революції.


Маркс застосував цю модель як до розвитку феодалізму, так і до того, що він вважав ймовірною майбутньою еволюцією промислового капіталізму. Традиційні феодальні країни Європи спиралися на аграрне виробництво; виробниками були кріпаки, залежні від класу поміщиків-аристократів і дворянства. Економічні зміни в цих країнах дали поштовх розвитку великих і малих міст, де розвивалися торгівля й виробництво. Ця нова економічна система, створена в рамках феодального суспільства, загрожувала самим його основам. Замість того, щоб ґрунтуватися на традиційних відносинах "поміщик — кріпак", новий економічний порядок заохочував промисловців виробляти товари для продажу на відкритих ринках. Суперечності між старою феодальною економікою та новоствореною капіталістичною системою врешті загострюються, набуваючи форми запеклих сутичок між новим класом капіталістів та феодалами-поміщиками. Результатом цього процесу була революція, найпоказовішою з яких є Французька революція 1789 року. Як стверджував Маркс, через такі революції та революційні зміни в інших європейських країнах класові капіталістів вдалося посісти панівне становище.


Однак, згідно з вченням Маркса, прихід промислового капіталізму тягне за собою нові суперечності, які зрештою призведуть до подальших революцій, продиктованих ідеалами комунізму. Під комунізмом Маркс розумів власність не окремих осіб, а цілого суспільства на засоби виробництва. Промисловий капіталізм — економічний лад, що ґрунтується на особистій зацікавленості в прибутках та на конкуренції між фірмами, що продають свої вироби, створює прірву між багатою меншістю, котра контролює промислові ресурси, та зубожілою більшістю найманих робітників. Робітники й капіталісти втягуються в дедалі напруженіший взаємний конфлікт. Робітничі рухи й політичні партії, що репрезентують головну масу трудящих, врешті кидають виклик правлінню класу капіталістів і повалюють існуючу політичну владу. На думку Маркса, якщо позиції панівного класу особливо міцні, для проведення необхідних змін необхідне насильство. За інших обставин цей процес може відбутися мирним шляхом, через парламентські дії, необхідності в революції (у зазначеному вище розумінні) не виникатиме.

 

ДЖЕЙМС ДЕЙВІС: ЧОМУ ВІДБУВАЮТЬСЯ РЕВОЛЮЦІЇ?

Критикуючи Маркса, соціолог Джеймс Дейвіс зазначав, що в історії було немало періодів, коли люди жили у найбільших злиднях, проте не повставали на знак протесту. Постійна бідність, або знедоленість, не перетворює людей на революціонерів; радше, вони зносять такі умови з відчуттям приреченості або німого відчаю. Як стверджував Дейвіс, соціальний протест і сама революція найімовірніше відбуваються тоді, коли в умовах життя людей відбувається покращення. Коли життєвий рівень починає зростати, тоді зростає й рівень сподівань людей. Якщо ж після цього процес поліпшення фактичних умов життя сповільнюється, через крах своїх сподівань люди схильні до повстання.


Отже, до протесту призводить не абсолютне знедолення, а відносне знедолення — розбіжність між способом життя, який змушені вести люди, та тими умовами, яких, на їхню думку, можна реально досягти. Теорія Дейвіса є корисною для розуміння зв'язку між революцією та сучасним суспільним і економічним розвитком. Вплив ідеалів прогресу, разом із сподіваннями на економічний розвиток, як правило, стимулюють все більші сподівання, які у випадку їхнього краху викликають протест. Такий протест набирає сили від поширення ідей рівності та політичної участі в демократичних процесах.


Однак, як зауважив Чарлз Тілі, теорія Дейвіса не пояснює, як і чому різні групи мобілізуються на здійснення революційних змін. Протест досить часто може відбуватися на тлі зрослих очікувань; щоб зрозуміти, як він трансформується в революційну діяльність, нам треба з'ясувати, як відбувається колективна організація груп для проведення ефективних політичних акцій.

 

ТЕОРІЯ ПРОТЕСТУ ЗА ЧАРЛЗОМ ТІЛІ

У праці "Від мобілізації до революції" Чарлз Тілі проаналізував процеси революційних змін у контексті широких форм протесту й к насильства (Tilly, 1978). Він розрізняє чотири головні компоненти КОЛЕКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, тобто діяльності, спрямованої на боротьбу з існуючим суспільним ладом або на його повалення:


1. Організація групи або груп учасників. Рух протесту організовується в різний спосіб, починаючи від спонтанного формування юрби і закінчуючи суворо дисциплінованими революційними групами. Наприклад, очолюваний Леніним рух у Росії починався з невеликої групи активістів.
2. Мобілізація, тобто способи, в які група здобуває ефективні ресурси, які уможливлюють колективні дії. До таких ресурсів можуть належати постачання матеріальними благами, політична підтримка та озброєння. Ленін спромігся одержати матеріальну й моральну підтримку від співчутливо налаштованого селянства, а також від багатьох городян.
3. Спільні інтереси осіб, зайнятих у колективній діяльності, що їх вони розглядають як здобутки і втрати, котрі, ймовірно, принесе їхня політика. В основі мобілізації на колективні дії завжди лежать якісь спільні цілі. Леніну вдалося згуртувати широку коаліцію підтримки, оскільки багато людей були однаково зацікавлені в поваленні тодішнього уряду.
4. Можливість. Деякі події можуть створювати можливість для реалізації революційних цілей. Такі випадкові події істотно впливають на численні форми колективної діяльності, включаючи революцію. Успіх Леніна не був неминучим, він залежав від ряду супутніх чинників, включаючи успіх у боротьбі. Чи відбулася б революція, якби Леніна було вбито?


Саму колективну акцію можна визначити як спільну діяльність людей з метою досягнення їхніх спільних інтересів, наприклад, зібрання для демонстрації підтримки своєї справи. Дехто з цих людей може брати в акції активну участь, а решта може підтримувати їх пасивно або нерегулярно. Ефективна колективна акція, яка, наприклад, закінчується революцією, зазвичай проходить усі етапи — від 1-го до 4-го.


На думку Тілі, суспільні рухи, як правило, виникають як способи мобілізації ресурсів групи тоді, коли в людей немає інституціолізованих засобів бути почутими або коли їхні потреби відверто нехтуються державними органами влади. Хоча колективна акція в якийсь момент означає відверту конфронтацію з політичною владою ("вихід на вулиці"), ця конфронтація матиме істотний вплив на усталену систему влади тільки тоді, коли така акція підтримуватиметься добре організованими групами.
Типові моделі колективної акції та протесту в різних історичних і культурних обставинах відрізняються. Наприклад, у сьогоднішній Британії більшість людей знайома з такими формами демонстрації, як масові марші, великі зібрання та вуличні бунти, незалежно від їхньої участі в таких акціях. Водночас, інші форми колективного протесту втратили популярність або й узагалі зникли в більшості сучасних країн (такі, як бійки між жителями різних сіл, трощення машин або лінчування). Бунтівники, крім того, можуть скористатися методами, запозиченими в інших країнах: скажімо, партизанські рухи набули поширення в різних частинах світу тоді, коли нелояльні групи довідалися, якими успішними можуть бути партизанські дії проти регулярних армій.


Коли і чому колективна акція стає насильницькою? Після дослідження великого числа інцидентів, що сталися в Європі, починаючи з 1800 року, Тілі дійшов висновку, що колективне насильство в більшості випадків випливає з акції, яка спочатку сама по собі не була насильницькою. Факт насильства залежить не стільки від характеру дій, скільки від інших факторів, зокрема від реакції влади. Добрим прикладом є вулична демонстрація. Переважна більшість таких демонстрацій не має на меті завдати шкоди людям чи майну. Меншість демонстрацій закінчується насиллям і відтак кваліфікується як бунти. Іноді органи влади втручаються лиш тоді, коли акт насильства вже відбувся; частіше, як показує історичний досвід, вони самі бувають ініціаторами насильства. Говорячи словами Тілі, "в історії сучасної Європи репресивні сили самі є найпослідовнішими ініціаторами й виконавцями колективного насильства" (1978). Більше того, коли насильницькі сутички дійсно відбуваються, представники влади винні у більшості смертних випадків та поранень. Це не дивно, якщо взяти до уваги привілейований доступ влади до зброї та військових сил. І навпаки, групи, які влада намагається взяти під контроль, завдають більше шкоди майну або будівлям.


Згідно з Тілі, революційні рухи є видом колективної акції у ситуаціях, які він називає множинною суверенністю; це стається тоді, коли уряд з якихось причин не може повністю контролювати підпорядковані йому території. Множинна суверенність може виникати внаслідок зовнішніх воєнних дій, внутрішніх політичних конфліктів або й тих, і тих разом. Факт революційного взяття влади залежить від ступеня контролю правлячої верхівки над збройними силами, масштабу конфліктів всередині правлячих груп та рівня організації рухів протесту, які намагаються захопити владу.


Праця Тілі являє собою одну з витонченіших спроб аналізу колективного насильства та революційних конфліктів. Розроблені ним концепції, як видається, набувають широкого застосування, і їх можна використати щодо різних історичних періодів і країн. Те, як організовуються суспільні рухи, які ресурси вони здатні мобілізувати, спільність інтересів груп, що борються за владу, а також випадкові нагоди — усе це важливі аспекти революційних перетворень.


Водночас, Тілі мало говорить про обставини, що призводять до множинної суверенності. Це настільки фундаментальний момент у поясненні суті революції, що нехтування ним є серйозним недоліком. Погоджуючись із Тедою Скочпол, Тілі припускає, що революційні рухи керуються свідомою і цілеспрямованою боротьбою за власні інтереси, а успішне здійснення революційних змін спостерігається там, де людям вдається ці інтереси реалізувати. Натомість, Скочпол вважає революційні рухи більш двозначними та нечіткими у визначенні їхніх цілей. Як вона наголошує, революції значною мірою відбуваються як неочікувані наслідки фраґментарніших задумів:
"Насправді в історичних революціях учасниками складних подій та численних конфліктів ставали групи з різним становищем та різною мотивацією. Ці конфлікти значною мірою формувалися та обмежувалися існуючими соціальними, економічними та міжнародними умовами. І вони розвивалися по-різному, залежно від того, як виникала конкретна революційна ситуація" (1979).

 

 

 

 

Також читайте

Вони і ми

Еміграція: це все, на що здатні українці?

Ми зустріли ворога, і він виявився …нами самими

 

 

 

 

 

 

 

 


 

 

 



КРАЇНИ
Flag Counter

   LEXIKOUKR  EST. 2013